100-кілометровий марафон "100 ВелоWatt" у Вараші (Кузнецовськ) з самого початку розглядав як варіант випробувати свої сили перед Київською Соткою. За результатом не гнався, головне було знайти слабкі місця, на які варто звернути увагу і нейтралізувати перед київським стартом. Гарний результат мав стати певним бонусом до усього, що було намучено за два місяці літа за допомогою найкращого тренера Ігоря Завадського, який щодня копняками ганяв мене на тренування :) З кожним днем я їхав все швидше й швидше! Навіть я не вірив у свої сили, а Ігор вже завчасно знав, що успіх (хоч і поки такий локальний) повинен бути. Він так мені і сказав - “Будеш першим” :)
Перед стартом я був у святій упевненості, що більша частина 100-кілометрової дистанції буде по асфальту. Задув побільше повітря у вилку та камери, щоб краще котилося по рівному... Наївна простота :) Асфальт якось несподівано почав закінчуватись вже за кілька кілометрів після старту :) Там, власне, за якимось диким сценарієм (який не здійснився) на 5-му кілометрі мав закінчитися й сам марафон для мене, коли на швидкості за 30 у нашому пелотоні, що вирвався уперед, у когось випала фляга. І прямо мені під колеса. Я бачив, що вона стрибає-котиться, взяв лівіше. І вона покотилася саме туди. Переїхав повну флягу навскоси переднім колесом – руль ледь не вирвало з рук, але утримав і відчув, як ту ж флягу переїхав ще й другим колесом. Чудовий початок. Серце й так вискакує з котофутболки, так тепер ще й цегли насипало в памперс :)
Поки приходив до тями, почалася зовсім кантрійна ділянка. Попереду Закора задавав темп і поступово відрив почав від мене віддалятися. Чи я від нього. Попереду залишилось з десяток лідерів, позаду нікого, всі дуже відстали, бо ми рвонули зі старту під 40 км/год, а таке, та ще й у спеку, не кожен витримає. І залишили вони мене одного, як Робінзона Крузо на острові. Та я вже звик – воно так завжди на змаганнях – сильні поїхали, слабіші не наздоганяють і ото всю гонку й тіліпаюсь як щось у ополонці :) Але треба їхати.
Відрив відпустив, щоб не зваритися. І поїхав у своєму темпі. Щось там 25, чи щось таке. Перед виїздом на кілометровий шмат асфальта з гордою назвою “Варшавка”, глянув назад і помітив, що мене хтось таки наздоганяє. Ціла делегація. Чудово, проїдуся у цьому потязі, може підвезуть. Не напружуюсь особливо, їду свої 25-27 км/год, чекаю, коли наздоженуть. Але то сталося не так швидко, лише за пару кілометрів після того, як скінчився єдиний кілометровий шмат з гарним асфальтом (не рахуючи старт).
Застрибнув у той Південноукраїнський потяг з 6-7 “вагонів” і почали їхати змінами. Нормально розкочегарили 32-35, на 40 вже відривало вагони, то трохи збавляли. Думав, що у мене сил нема, але у компанії все пішло набагато веселіше – на змінах мене гальмували, щоб не сильно розганяв, бо пасажирів укачує :) Помітив дивну штуку – на зміні можу їхати скільки завгодно з крейсерською 32-35, але варто скотитися у хвіст, щоб відпочити, то відразу відпадаю. Ніби навпаки має бути... Тому, щоб не випасти з потяга, намагався частіше бути “машиністом”.
На 45-му км з'їв якусь муху, що до рота залетіла, закусив чоколадою та запив ізотоніком, бо так вона не дуже. Може з майонезом смачніше було б :)
Трохи вагонів загубили до КП на 51-му км. Але перед цим наздогнали ще двох “отщєпєнцев” з відриву, які теж вже наїлися. На КП з великими труднощами знайшов де та людина з водою. Очі ніц не бачили, уся увага на ямах на дорозі. Навіть довелось пригальмувати і покружляти, щоб воду узяти. А вода потрібна була, бо одна фляга вже порожня. А на одній не доїду, бо, якщо за перші 50 км вже половину випив, то за фінішні 50 у два рази більше води треба у таку спеку... Попив свіженької водички, хлюпнув на себе, а залишки віддав комусь з нашого потяга, хто не встиг води узяти... Все, тепер пішов зворотній відлік і попереду залишилось менше кілометрів, ніж позаду.
Ага. Щас. Почалося найцікавіше. На годиннику вже близько до першої дня, сама спека, і починається найжахливіша ділянка – 45 км розбитої бруківки, піску та асфальту (якого менше, ніж ям у ньому). Мій поїзд щось починає здавати оберти на пісочній ділянці, усі зупиняються і просять мене почекати. Але мені ніколи чекати. І не тому, що треба гнати вперед, бо годинник не зупиниш (але й то важливо), а й тому, що якщо зупинюсь і поставлю ноги на землю, мене одразу схоплять судоми. Зупинятись не можна!
Кажу, що поїду потихеньку, хай наздоганяють. Але “потихеньку” якось поступово розігнався до 25 на піску і бруківці. Обігнав хлопця у НероРоссо, лише почув у спину його запитання: “А КП ще будуть?” - “Ні!” І, здається він щось простогнав :) Але я того вже не чув, бо ушуршав далі по піску, як зміюка у пустелі Сахара.
Далі була боротьба з собою і бажання наздонати ще одного гонщика у зоні доступу (десь кілометр відриву). Мені постійно місцеві жетелі розповідали легенди про того примарного гонщика, що він ось-ось, метрів 100, наздоженеш :) Не наздогнав, але то для мене вже була така собі задача, головне – щоб задні мене не наздогнали. А за спиною – заспокоююча пустота, на кілометр нікого не видно... А от скільки народу попереду? Має бути не більше 8-9 за моїми підрахунками. А тут ще якась бабуся додала наснаги, коли, махаючи чєпчіком крикнула “Давай-давай! П'ять твоїх отудо-во поїхали! Ти – шість!” Ну, нормально :) Їду “отудо-во”. А сам вже прикидую, що води мені до “тудо-во” не вистачить. Їхати трохи менше 30 км, а остання фляга наполовину порожня. Зупинятися і йти в магазин – не варіант, втрата часу і судоми.
У цих роздумах повзу по бруківці, лечу по піску (привіт, Пуща і Броварські дюни). Але води від того стає ще менше... На якомусь апхілі, що йде уздовж цвинтаря, побачив групу чоловіків, які щось чи закопували, чи викопували, чи паркан робили, то мене не обходило, я побачив найголовніше – У НИХ БУЛА ПЛЯШКА З ВОДОЮ!!! І де ті сили узялися – через ями, наверх, навскоси через дорогу вилетів, як Контадор у молоді роки :) Тицяю пальцем у пляшку і шепочу “ввввводииии”. Всі аж зупинилися працювати, щоб подивитися на цього водохльоба :) Напившись вдосталь, подякував і збирався собі їхати, але почалася прес-конференція про перегони. Хто, скіко... Скіко-скіко? Ще стопіїсят буде їхати? То у нас води не вистачить :) І ще поради – ти по дорозі не їдь – тут є коротший шлях на Біле озеро. Через ліс. Знаю я ті короткі шляхи, дякую, краще я по маршруту :) І поїхав собі далі...
Залишалося кілометрів 20. Кожен кілометр на вагу золота... І кожна краплина води, що залишилась на дні фляги... По дорозі зустрічаю ще одного “маршала” на ровері, що торгує малиною. За його інформацією я 10-й. Ну, 10-й, то й 10-й. У той момент, мені головне було дістатися фініша і впасти в озеро, результат вже не мав значення.
Почалася найтяжча боротьба з дорогою, яка чимдалі, тим більше вибивала останні сили. Хоча й швидкість, як для останнього відрізку траси була нормальна – 27-30, але постійна вібрація від нерівного шляху, виснажлива їзда по піску, спека та зневоднення, добивали остаточно і наближалися вони – судоми. На 88-му км перші ознаки судом прокотилися правою ногою... Попустило, бо збавив оберти, але розковбас на камінні знову повернув їх наближення... Допив останню воду і далі на порожніх баках, граючись у гру з судомами, хто кого переграє, таки доїхав до фініша, де за 100 метрів до лінії до цієї гри долучилася ще й ліва нога. Але і в неї шансів не було! Судоми переміг, вони мене не схопили! Фініш!
Судді оголошують час 3:37:51 ніби. Глянув, що там у них у листочку. Я десь 8-9 у загальному заліку. Шансів на трійку у своєму заліку мало. У кращому випадку – 3-й, у гіршому – 4-й. Але то вже не має ніякого значення. Я доїхав! :)
Отримав медаль фінішера, пішов пити-їсти. Привітав Закору з перемогою в абсолюті! Ото звірюка, га, так валити у спеку! :) А далі було ОЗЕРО, яке остаточно повернуло сили :) І можна було ще їхати, але мозолі на долонях і пам'ять про розбиту дорогу відбивали те бажання. Краще до міста на автобусі повернутись :)
Без особливої надії чекаю на нагородження. Принесли дипломи, подивився – серед 3-х місць мене немає. Значить 4-й. Ну і добре, слабак, наступного разу швидше їхати будеш :) Але, стоп, починається нагородження моєї категорії і у бронзового призера час гірше мого. Та ладно?! Оголошуть срібного призера. Час теж гірше мого. Ви жартуєте??? Оголошуть час переможця категорії “Чоловіки” і спочатку називають час. Мій час! Та не може цього бути! Та ні – називають і моє прізвище :) Від несподіванки трохи розгубився, і далі, навіть, не пам'ятаю, чи потиснув призерам руки :) Тю, перший :)
І, хоч обігнав, можливо, і не найсильніших 40 суперників своєї категорії, але перше місце у такій великій компанії – здобув вперше! Треба повторити :)
Трек у Страві www.strava.com/activities/1130257313
А до Київської Сотки все одно – ще не готовий...
Про організацію змагань.
Мінуси:
-
старт на 15 хвилин раніше (але то таке – усі були на місці і далі пектися на сонці – то було б занадто), можливо, це і плюс одночасно
-
лише один КП з водою та їжею на 51-му км. Треба 3-4, бо, навіть досвіченим гонщикам було важко, не кажучи вже про новачків
-
ігнорування гонки “неатомними” учасниками з незрозумілих мені причин
Плюси (їх набагато більше):
-
траса. Хоч вона і складна, але тим і гарна, що нема одноманітності і є що згадати :)
-
безкоштовна реєстрація без зайвої бюрократії
-
безкоштовне харчування перед стартом та на фініші
-
фініш біля озера, де одразу можна себе повернути до тями
-
чудова розмітка – сині вказівники на стовпчиках і стрілки на залишках асфальту
-
машина супроводу попереду, перекриття “Варшавки”
-
доставка гонщиків на автобусі після нагородження назад до міста
-
велика кількість учасників, як для першого старту такого формату
-
дотримання часового регламенту
-
призи для переможців абсолюту
-
дружня атмосфера гонки та усього, що було навколо неї
Варто продовжувати! І варто їхати! Спробуй, ти це зможеш!
